Історія газобетону

Ніздрюватий бетон (газобетон), популярний зараз у всьому світі, був запатентований у Швеції в 1922 році винахідником Еріксоном, якого вважають основоположником сучасного автоклавного газобетону, що застосовується в будівництві.

Він запропонував спучувати рухливу суміш вапна з тонкоподрібненими кремнеземистими компонентами і додаванням цементу (10%) при взаємодії алюмінієвого порошку і Са(ОН)2. При цьому в основу технології був покладений спосіб тепловологісної обробки (ТВО) в автоклавах вапняно-кремнеземистих композицій, запатентований в 1880 р Міхаелісом.

Але прообразом сучасного автоклавного газобетону можна вважати пористі бетони, отримані в 1889 році Гоффманом (Чехія). Він домішував до рухомих цементних і гіпсових розчинів кислоти і вуглекислі або хлористі солі, що виділяли при хімічній взаємодії газ, який створював пористу структуру у затверділих розчинах. Однак, патент Гоффмана не отримав практичного застосування.

У 30-х роках ХХ століття подальший розвиток технології автоклавного газобетону розділився на два напрямки. За першим напрямком у 1929 році в шведському місті Іксхульт, розпочалось виробництво газосилікату "Ітонг" на підприємстві потужністю 15 тис. м3 на рік. Це пористий бетон автоклавного твердніння, що складається з суміші вапна з кремнеземистими домішками, але без цементу.

За другим напрямком у 1934 р. з'явився різновид газобетону - "Сипорекс", який виготовляють на основі суміші портландцементу і кремнеземистого компонента, але без додавання вапна. Приблизно в цей же час починається будівництво перших житлових будинків з пористого бетону, які досі в умовах полярних широт справно служать своїм власникам.

Істотне зростання виробництва автоклавного газобетону почалося після Другої світової війни, коли треба було швидко відновлювати зруйновані будівлі. Застосування газобетону дозволило швидко і економічно вирішити цю проблему. Так, у Швеції у 1945 році обсяги виробництва стінових блоків і армованих елементів з пористого бетону перевищили довоєнний рівень, а у 1947 році на 9 заводах обсяг випуску виробів склав 885 тис.м3, і близько 25% всіх огороджувальних конструкцій, вироблених в той час у Швеції.

Після 1947 року відзначається постійне зростання виробництва виробів з ніздрюватого бетону. У 1964 році обсяг виробництва армованих газобетонних конструкцій склав 1,5 млн.м3, що дозволило покрити 50% потреб у стінових конструкціях країни. ФРН була наступною країною після Швеції, де виробництво пористих бетонів в післявоєнний період набуло стрімкого розвитку. До 1966 року випуск пористого бетону в цій країні зріс до 1,2 млн. м3.

Майже половину з цього обсягу склали армовані стінові панелі та плити покриття, решта - дрібноштучні блоки. На сьогодні у Німеччині працюють найбільші заводи у світі з виробництва газобетону.

У СРСР автоклавний газобетон почали застосовувати з середини 50-х років минулого сторіччя. У цей час було освоєно виробництво великих стінових блоків і великорозмірних плит перекриття для будівництва промислових будівель.

Наприкінці 50-х років головним стратегічним напрямком розвитку житлового будівництва в країні було прийнято крупнопанельне і крупноблочне будівництво з виробництвом комплектів виробів на потужних домобудівних комбінатах. Істрорія впровадження газобетону у масове будівництво докладно описане на прикладі міста Гродно, Білорусь.

У другій половині 80-х років в СРСР для реалізації житлової програми було прийнято рішення довести виробництво автоклавного газобетону до рівня 40 млн. м3 / рік. В Україні програмою передбачалося будівництво та реконструкція 24 підприємств ніздрюватого газобетону.

Загальна річна потужність підприємств повинна була зрости до 2,7 млн. м3 / рік. У 1991-94 рр. була запущена перша група підприємств в Житомирі, Куп'янську, Обухові. Використовувалося формовочно-різальне обладнання «Універсал-60» з агрегатно-потоковою технологічною схемою виробництва.

Будівництво інших підприємств, передбачених програмою розвитку виробництва ніздрюватого бетону в Україні не було здійснено у зв'язку з відомими причинами.

У спадок від СРСР в Україні залишилася база з понад 10 заводів із загальною річною продуктивністю виробів з ніздрюватого бетону близько 1,2 млн.м3 з них на дрібноштучні вироби (блоки) припадало біля 900 тис.м3. Однак, технологічне обладнання на цих підприємствах відпрацювало свій ресурс, морально і технологічно застаріло.

Намагаючись реанімувати галузь і розуміючи актуальність виробництва автоклавного газобетону для якісного вирішення житлової проблеми в країні, у 2004 році Кабінетом Міністрів України була прийнята державна програма "Розвиток виробництва ніздрюватобетонних виробів та їх застосування у масовому будівництві України на 2005-2011 роки".

Нова ера виробництва автоклавного ніздрюватого бетону в країні настала з приходом приватних інвестицій у галузь. На території України за період 2006-2010 рр. були побудовані ряд сучасних підприємств, оснащених імпортними технологічними лініями, які дозволили випускати вироби з якістю, що не поступається світовому рівню. Адже сучасний газобетон - це матеріал абсолютно нового рівня, що принципово відрізняється від своїх попередників.

У сьогоденні будівництво житлових і громадських будівель з автоклавного газобетону дуже розвинене в усьому світі. В Україні завдяки виробництву сучасних блоків, що мають ряд незаперечних конкурентних переваг перед іншими стіновими матеріалами, частка застосування автоклавного газобетону в загальному обсязі зросла з 10% в 2008 р до 30% в 2010 р і до 45% в 2015 році.

Виробничі потужності підприємств автоклавного газобетону України в 2016 році становлять близько 3 млн. м3 на рік.

джерело